Паралімпіада... В останні роки це слово на слуху у всього світу!.. Латинське значення префіксу "para" (приєднаний) підкреслює те, що паралімпіади – всесвітні ігри спортсменів-інвалідів – проводяться услід за великими олімпійськими перегонами. Цікаво, що вони вже багато років поспіль відбуваються якраз у тих країнах та на тих же спортивних аренах. Їх відкривають і завершують такі ж променисті церемонії, настільки ж яскраво запалюється спортивний вогонь, котрий осяює надією і вірою прагнення перемог мужніх спортсменів-паралімпійців... Розвиток паралімпізму та спорту інвалідів у цілому має більш ніж столітню історію…Перші спроби залучення людей з обмеженими фізичними можливостями до фізичної культури та спорту були історично зафіксовані ще у 1888 році, коли в Берліні сформувався перший спортивний клуб для людей з вадами слуху. А перші Всесвітні ігри глухих (пізніше – Дефлімпійські ігри) відбулись дещо пізніше - 10-17 серпня 1924 року в Парижі. Саме під час проведення цих ігор, 16 серпня засновано Міжнародний спортивний комітет глухих. З того часу почала свій відлік славна естафета проведення Дефлімпійських ігор та становлення спорту людей з вадами слуху. Цікаво, що лише після Другої Світової війни почали активно долучатись до спорту інваліди з порушеннями опорно-рухового апарату. Так, в 1944 році в рамках проведення обов’язкової частини комплексного лікування була впроваджена спеціально розроблена спортивна програма для «візочників». Розробником став Людвіг Гуттман - нейрохірург німецького походження, який емігрував до Великобританії у 1939 році, рятуючись від нацистської окупації. Він же згодом, в 1948 році, став ініціатором проведення спортивних змагань як складової частини процесу реабілітації військових з пошкодженнями спинного мозку, отриманими під час Другої Світової війни. Таким чином, 28 липня 1948 року у госпіталі Сток-Мандевілю (Англія) були проведені перші ігри серед спортсменів на візках, які стали прототипом Паралімпійських: в змаганнях по стрільбі з лука взяли участь 16 чоловіків та жінок, бувших військових. Саме ці стріли Гуттмана пробили стіну відчаю – вони започаткували нову еру для людей з обмеженими фізичними можливостями – еру спортивних звитяг та перемог над перешкодами, які вибудовує світ. Символічним став збіг дати проведення цих змагань з часом відкриття Олімпійських ігор у Лондоні. Назви «Паралімпійські» ці ігри ще не отримали.. Згодом ігри Гуттмана стали міжнародним спортивним святом, яке об’єднувало багато європейських країн. Поступово світ переконувався у тім, що на фізичну культуру і спорт мають право також і люди з інвалідністю. І вже під час проведення Олімпійських ігор в Мельбурні (1956 р.) Міжнародний Олімпійський комітет нагородив Міжнародну Сток-Мандевільську федерацію спортсменів з обмеженими фізичними можливостями спеціальним кубком за втілення в життя олімпійських ідеалів гуманізму. Незважаючи на зростаючу популярність спортивного руху людей з інвалідністю у всьому світі, на теренах тодішнього СРСР ця тема або повністю замовчувалась, або висвітлювалась у якості невеличких публікацій-заміток. Так, починаючи з 1957 року можна було лише де-не-де знайти інформацію про успішні виступи спортсменів СРСР з вадами слуху. Саме в 1957 році спортсмени Українського товариства глухих Микола Дзот, Анатолій Симоненко і Фаїна Антонова в складі збірної СРСР вперше взяли участь в VIII Всесвітніх іграх глухих в італійському Мілані і привезли в Україну одну срібну і шість золотих медалей. Крім того, представник славного Запоріжжя Микола Дзот, перемігши на дистанції 5000 м, не тільки встановив новий світовий рекорд, але й приніс першу золоту медаль в скарбничку радянської збірної. І якщо в радянських громадян з вадами слуху на той час була своя спортивна віддушина, то інші інваліди могли їм тільки позаздрити. При цьому, варто зазначити, що кінець 50-х та 60-ті роки стали періодом неймовірного зростання у світі популярності ігор для спортсменів з інвалідністю. Міжнародні Ігри інвалідів, фактично І Літні Паралімпійські ігри, відбулись, власне, в 1960 році у Римі, Італія, на кшталт Олімпіади-1960, і до речі, одразу ж через кілька тижнів після її закінчення. У цих Іграх взяли участь 23 країни, яких представляло 400 спортсменів на візках. Програма ігор вже включала легку атлетику, плавання, фехтування, баскетбол, стрільбу з лука, настільний теніс. Міжнародній спортивній спільноті потрібно було довгих 16 років від Перших Літніх Паралімпійських ігор, щоб провести подібні змагання паралімпійців із зимових видів спорту. Уперше зимові спортивні протиборства серед спортсменів з ампутованими кінцівками та вадами зору були організовані у 1976 році в місті Орнсколддсвік, Швеція. Представники 14 держав приймали участь у своїх Перших Зимових паралімпійських іграх. Більш ніж 250 учасників змагань боролись за звання чемпіонів в лижних гонках і естафеті. Старти були важкими, не було відповідних умов для спортсменів-інвалідів, у тому числі олімпійської арени, а що саме головне - не було відпрацьовано механізму проведення такого рівня змагань, який мали олімпійці того ж 1976 року, проводячи свої змагання в австрійському Інсбруці. Повертаючись до Перших Літніх Паралімпійських ігор хочеться згадати, що підводячи їх підсумки, Гуттман визначив значення римських ігор як «нової моделі інтеграції паралізованих в суспільство». Проте така інтеграція поки що не була доступною для громадян тодішнього СРСР. Лише в кінці восьмидесятих, коли в Союзі розпочалась «перебудова», революційні ідеї якої торкнулись не тільки сфери економіки, почали пробиватись паростки нового руху – фізичної культури і спорту інвалідів. Цікаво, що саме тоді, в кінці восьмидесятих, а саме починаючи з 1988 року (Олімпійські ігри в Сеулі) паралімпійці отримали доступ до основних олімпійських спортивних споруд і літні Паралімпіади стали проводитись на олімпійських площадках (для зимових Паралімпіад це – 1992 рік. Саме французьке місто Тінге-Альбервіль ввійшло в історію зимового паралімпійського спорту як перше місто, яке надало своїм спортсменам-інвалідам олімпійське містечко і траси, на яких виступали найсильніші лижники планети). 3053 спортсменів з 61 країни змагались на площадках Південної Кореї з своєю власною «колірною» символікою. Паралімпійські кольори, які дотепер відображають спортивну символіку спорту інвалідів – червоний, синій і зелений – означають розум, тіло і твердий дух. Програма змагань VIІІ Літніх Ігор включала 16 видів спорту: стрільба з лука, легка атлетика, баскетбол, велоспорт, боча, фехтування, футбол, голбол, дзюдо, лаунбол, плавання, настільний теніс, волейбол, кульова стрільба, більярд, пауерліфтинг. Як демонстраційний вид спорту представлений теніс на візках. Власне на цих - VIІІ Паралімпійських іграх - в перший і останній раз, виступала перша (і остання!) збірна СРСР з літніх паралімпійських видів спорту, яка була представлена плавцями і легкоатлетами: всього 12 спортсменів. Три легкоатлети України завоювали 8 золотих і одну срібну медаль. Вадим Калмиков (Харків) виграв стрибки в висоту, довжину, потрійний та багатоборство. Олександр Мохір (Артемівськ) переміг у бігу на дистанціях 100 і 200м, і був другим в багатоборстві. Віктор Рябоштан (Харків) двічі фінішував першим на спринтерських дистанціях. Цікаво, що саме у 1988 бувша зимова олімпійська столиця надала паралімпійцям можливість провести свою четверту Білу Паралімпіаду в Інсбруці, хоча ще без надання спортсменам-паралімпійцям своїх олімпійських спортивних споруд. Прийшлось змиритись, хоча кількість учасників зросла до 397 спортсменів із 22 країн-учасниць, у тому числі вперше взяли участь спортсмени з інвалідністю з СРСР (також вперше в програму ігор були включені змагання на «сидячих» лижах)... У ці ж роки, започаткувались і набули популярності такі види спорту для людей з інвалідністю як сидячий волейбол, до нього згодом долучились плавання та важка атлетика, легка атлетика і стрільба з лука. Саме ці види спорту і стануть козирними картами паралімпійської збірної вже незалежної України, яка в 1996 році візьме участь у перших для себе і Х за загальним світовим рахунком Паралімпійських іграх в Атланті (США). Без перебільшення можна стверджувати, що в Україні точкою опори, яка змінила свідомість людей з інвалідністю та ставлення всього суспільства до них, став безмежний оптимізм нинішнього президента Національного комітету спорту інвалідів України Валерія Сушкевича, котрий знав всі проблеми інвалідів зсередини, вважаючи інвалідність проблемою суспільства, а не самої людини з інвалідністю. Саме він - неординарна та сильна особистість - будучи інвалідом першої групи та пересуваючись у візку, зміг за підтримки групи однодумців започаткувати в Україні реальний розвиток фізкультурно-спортивного руху інвалідів. А девіз Валерія Михайловича, дворазового чемпіона СРСР з плавання серед інвалідів, активного учасника паралімпійського спорту у кульовій стрільбі, пауерліфтингу та гірськолижному спорті, вигартуваний характером та життям - «Від успіхів у спорті до перемог в житті» - став життєвим кредо для спортсменів-інвалідів України. ПОЧАТОК Спочатку було слово… Так написано у найсвятішій із книг. Паралімпійський рух в Україні започаткований не тільки словом, але й ділом. Тільки завдяки наполегливій, навіть титанічній праці можна було розрізнену профспілкову хвилю створення груп інвалідів для заняття спортом, що розгорнулась у 1989 році, перетворити у потужні успіхи спортсменів-паралімпійців не тільки в Україні, але й на світовій арені. Саме в цей час - у 1989 - започатковувались фізкультурно-спортивні та оздоровчі клуби інвалідів… Цікаво, що майбутній президент Національного паралімпійського комітету України, Валерій Сушкевич того ж року створивши і очоливши Дніпропетровську асоціацію фізкультури та спорту інвалідів «Оптиміст», вже наступного, 1990 року був обраний на Всесоюзному зібранні спортсменів-інвалідів СРСР відповідальним секретарем федерації спорту інвалідів Радянського Союзу, президентом якої став Валентин Дікуль. Вже в 1992 Валерій Михайлович стає президентом Української федерації спорту інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату, а з 1993 по 1998 рік він працює начальником Дніпропетровського обласного центру “Інваспорт”. В грудні 1996 Сушкевич обраний президентом Національного комітету спорту інвалідів України … Його громадська діяльність та активна позиція у галузі фізичної культури та спорту інвалідів України супроводжувались етапами розвитку фізичної культури і спорту інвалідів України. Адже в подальшому перші громадські об’єднання - фізкультурно-спортивні та оздоровчі клуби інвалідів - стали основою для створення національних Федерацій спорту інвалідів з різними нозологіями: ураженнями опорно-рухового апарату, вадами зору, слуху, фізичними та розумовими вадами. Завдяки зусиллям громадських організацій інвалідів відбувся стрімкий злет масового спорту інвалідів, коли в Україні була започаткована унікальна і поки що єдина в світі державна система фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт”. Так, в 1993 році згідно спільної постанови Міністерства України у справах молоді і спорту, Федерацій професійних спілок України та Національного комітету (Федерації) спорту інвалідів України від 14.01.1993 р. №29/П-2-6 “Про створення Українського та обласних центрів інвалідного спорту” були започатковані Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт” з 27 регіональними відділеннями, які разом забезпечують впровадження в життя державної політики з питань фізичної культури і спорту інвалідів в Україні. Політична перебудова в СРСР, згодом побудова незалежної державності в Україні вимагали зміни свідомості по відношенню до людей, яких не пощадила доля чи спіткала прикра випадковість. Потрібно було, сповідуючи основний принцип – «не зашкодити!» – зробити все можливе, щоб фізична культура та спорт стали не тільки основною складовою реабілітаційного процесу, але й становлення спортсмена як особистості. Не менш важливим завданням, що стояло перед Валерієм Сушкевичем та його однодумцями – витягнути людину з обмеженими фізичними можливостями із прірви замкнутості та одинокості, заповнивши, натомість, її життя новим змістом, цілями, прагненням перемог, передусім, перемог над собою. І нарешті – звернути увагу держави на проблеми людей з інвалідністю, які в силу різних обставин не могли і, що саме страшніше – не хотіли, вириватись із замкнутого кола інвалідності, обмежуючись чотирма стінами своєї кімнати… Поставлені завдання знаходили своє вирішення. Паралімпійські види спорту почали стрімко розвиватись… У важку атлетику прийшов Володимир Сансієв, в плавання – Юрій Вдовиченко, в легку атлетику – Ірина Двоскіна, а стрільбу з лука очолив Михайло Хусківадзе. Головна мета будь-якої майстерності, включаючи спортивну, - прогрес. У паралімпійському та дефлімпійському спорті теж потрібно було вибудувати низку кроків від перемог в Україні до успіхів на чемпіонатах Європи, світу і, звичайно, Паралімпійських і Дефлімпійських іграх. Перший успіх відбувся для спортсменів-інвалідів вже з незалежної України, які ще поки що були в складі об’єднаної збірної СНД, з гучного виступу спортсменів з сидячого волейболу, причому українець Петро Остринський за підсумками змагань увійшов до символічної збірної світу з сидячого волейболу. Це було на ІХ Паралімпійських іграх в Барселоні, Іспанія, в 1992. Цікаво, що ця Паралімпіада зібрала 3020 спортсменів з 90 країн світу. 15 видів спорту були основними видами змагань, причому, близько 50% від загальної кількості атлетів змагались в плаванні та легкій атлетиці. Демонструвались два нових паралімпійських види спорту – парусний спорт і регбі. Об’єднані однією збірною – збірною СНД виступали спортсмени бувшого СРСР в 1992 році і в П’ятих зимових Паралімпійських іграх у Франції (в місті Тінге-Альбервіль). Збірна команда зайняла третє місце в загальнокомандному заліку. Найбільш успішно виступали лижники, які вибороли 10 золотих, 8 срібних та 3 бронзових медалей. Загалом у змаганнях брало участь 24 країни, а в гонках за медалями вищої паралімпійської майстерності змагалось 475 спортсменів. Дебютують дефлімпійці… Рішенням Виконавчого комітету Міжнародного спортивного комітету глухих (МСКГ) ще від 25 червня 1992 року Спортивна федерація глухих України прийнята до складу МСКГ з правом участі у всіх міжнародних змаганнях, що проводяться під егідою цієї організації. Сюди відносяться також Всесвітні ігри глухих, що проводяться під патронатом Міжнародного олімпійського комітету з 1924 року один раз на чотирьохріччя наступного року після кожних Олімпійських і Паралімпійських ігор. Вперше українські дефлімпійці виступили на XVII Всесвітніх літніх іграх глухих у 1993 році, що проходили в м. Софія (Болгарія). Їхнім здобутком стали 2 золоті (легка атлетика), 4 срібні (плавання – 1, настільний теніс – 1, легка атлетика – 2), а також 2 бронзові медалі (жіночий волейбол та вільна боротьба). Норвегія, зима 1994 року (м. Лілліхамер)… Шості Зимові Паралімпійські ігри. За погодженням Міжнародних олімпійського та паралімпійського комітетів, разом з норвезьким урядом і оргкомітетом Лілліхамера, було прийнято рішення про продовження традиції щодо надання олімпійських арени та містечка паралімпійцям. І якщо в м. Тінге-Альбервіль 1992 року було 24 країни-учасниці, то лише через два роки Лілліхамер прийняв вже 31. Паралімпіада-94 зробила своєрідний ривок за кількістю учасників за всю історію змагань із зимових видів спорту: рекордний показник за числом спортсменів-паралімпійців – більш ніж 1000 атлетів - в історії зимових ігор поки що вважається неподоланим. На іграх були продемонстровані змагання з сидячого хокею, які невдовзі стали популярним видом паралімпійського спорту. Змагання з лижних гонок та біатлону проходили на місцевому лижному стадіоні. Представники країни-організатора ігор домінували в їзді на лижних бобах та ковзанярському спорті. Для молодої незалежної України світові результати цих ігор стали знаковими, адже саме після засніженого Лілліхамера віце-президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич, вперше побачивши спеціальне устаткування – аналог інвалідного візка, до якого кріпляться лижі – так званий боб, та спробувавши гонку на ньому, просто загорівся ідеєю створення команди українських лижників… Це було у постраждалій від землетрусу дружній Вірменії, де представники України надавали технічну, гуманітарну та моральну допомогу вірменським громадянам… Звідси бере початок ідея зимового паралімпійського спорту України. А от справжній український дебют в літніх видах спорту відбувся в 1996 в США(Атланті), де Україна вперше взяла участь у літніх Паралімпійських іграх. Тоді, в Х Іграх взяло участь 3195 спортсменів (2415 чоловіків та 780 жінок) із 103 країн, включено 20 видів спорту (3 - в якості демонстраційних). До складу української делегації входило 25 спортсменів, які представляли 5 видів спорту. Вже тоді збірна команда України привернула до себе пильну увагу. Наші спортсмени – В. Ліщинський, О. Акопян, І. Горбенко, Ю. Андрюшин - вибороли 1 золоту, 4 срібні та 2 бронзові нагороди у легкій атлетиці та плаванні. Причому, три з яких було на рахунку Олени Акопян з Дніпропетровська, а першим золотим призером став Василь Ліщинський з Донецька (нині - Київська обл.). Цікаво, що саме золото Ліщинського стало ніби посланим зверху знаменням, що визначило подальшу долю паралімпійського руху в Україні. Василь не тільки виграв золоту медаль в штовханні ядра, але й встановив новий рекорд Паралімпійських ігор - 13 м 66 см. Дуже символічно, що перше золото було завойовано українцем саме 24 серпня – в День незалежності України… По одній бронзовій медалі в наполегливій боротьбі здобули плавець з Кіровограда Юрій Андрюшин та киянин Ігор Горбенко в трійному стрибку. За кількістю медалей збірна команда України посіла 35 місце серед 103 країн-учасниць. Це для дебютантки – немало… У наступному 1997 році в Копенгагені (Данія) українська громадськість також раділа блискучим результатам українських спортсменів з вадами слуху. Їхні успіхи на XVIII Всесвітніх літніх іграх глухих склали 5 золотих (легка атлетика – 4, чоловічий волейбол – 1), 10 срібних (легка атлетика – 4, плавання – 1, жіночий волейбол – 1, греко-римська боротьба – 1, спортивне орієнтування – 2, настільний теніс – 1), а також 5 бронзових медалей (легка атлетика – 3, боротьба – 2). Там же було встановлено 4 світових рекорди! А команда Сушкевича вже готувала новий паралімпійський дебют та несподіванку для всього спортивного світу... Подих зимового вітру, гори та спуск із засніженої гори в бобі для Валерія Сушкевича були не лише сном чи мрією а стали заповітною метою. Мрії мають стати реальністю, гласить народна мудрість. Так і сталось – запалена у Вірменії мрія знайшла своє продовження у засніженому Тобольську. Так, не пройшло і двох років, і вже в 1997 році ентузіасти-дилетанти з України проходили стислий курс навчання лижним гонкам у Тобольську на Чемпіонаті Європи. Там українські спортсмени були дуже схожі на відоме гидке каченя із казки Г.К.Андерсена, яке вперше вийшло на пташиний двір… Всім потрібно було доказувати:«Ми теж лижники!» і при цьому, бажано не падаючи, добратись до фінішу… Пройшов лише рік, і дебютанти поїхали за нагородами в Японію – на зимову Паралімпіаду… Українських спортсменів-інвалідів завжди вирізняла від всіх інших людей така риса характеру як сила волі. Вони не визнають труднощів – їх надто багато на життєвому шляху. Брати бар'єри вони навчились ще задовго до того, як вийшли на старт. Саме тому і були щасливі тим, що все-таки вдалось зламати звичні стереотипи і, об'єднавшись в потужний міжнародний союз однодумців, взяти участь у найбільших в світі спортивних змаганнях із зимових видів спорту. На шляху до зимових паралімпійських перемог було кропітке навчання у норвежців, конструювання лижних бобів, пошук професіональних тренерських кадрів і адаптація їх до спорту інвалідів та багато проблем, які, здавалось, ніколи не вирішаться. Але, притаманне українським паралімпійцям фантастичне бажання подолання труднощів в науці перемагати і прагнення самоствердження вразили не тільки гостинних японців, але й увесь зимовий спортивний світ, що щойно лиш усміхався услід лижникам з України. Для нашої молодої незалежної країни ці ігри стали першим кроком до майбутніх зимових звитяг – паралімпійці України успішно дебютували на Сьомих зимових Паралімпійських Іграх-1998, де змагались 571 спортсмен з 32 країн світу. Завоювавши 3 золоті, 2 срібні та 4 бронзові медалі українці кинули виклик світовим чемпіонам. Цей зимовий паралімпійський дебют підтвердив не тільки існування країни, про яку мало хто знав, але й започаткував сильні паралімпійські традиції в Україні. Саме так великий оптиміст і мрійник Валерій Сушкевич розпочав найбільшу суперечку з маститими спортсменами різних країн на снігових трасах наступних чотирьохліть. На Батьківщину збірна команда України поверталась з 9-ти медалями. Причому, Петро Кардаш віз 3 золота, Тамара Кулініч – срібло та бронзу, Олена Акопян – дві бронзові нагороди, Ольга Кравчук – срібло та Світлана Трифонова – бронзову медаль. І це справжній успіх! Такий успіх та розмах тільки дивував світ. Мчатись на лижах, долати круті спуски та підйоми, сидячи в спеціальних лижних бобах, які заміняють інвалідні візки для людей з вадами опорно-рухового апарату... а ще був тільки-но народжений біатлон, в тому числі для незрячих спортсменів...А він вже вимагав ще більших навичок та спортивної майстерності… І все ще тільки попереду! СТАНОВЛЕННЯ Перші успіхи наших спортсменів з інвалідністю, підкріплені злагодженою та самовідданою роботою команди, очолюваної натхненним та невпинним у своїх задумах керівником – В.Сушкевичем - стали запорукою впевненого становлення та подальшого розгортання спорту інвалідів в Україні. І не тільки паралімпійського руху! Важлива роль в розвитку фізичної культури і спорту інвалідів України належить нашій державі. Національний комітет спорту інвалідів України докладає всіх зусиль, аби спорт людей з інвалідністю підтримувався на державному рівні. І це йому вдається! З іншого боку - найбільший внесок в успіх спорту людей з інвалідністю вносять саме люди. Всі, хто зайняті в системі цього великого спорту, свято вірять в правильність вибраного шляху, а тому і ставляться до вибраної справи з максимальною віддачею і душевною теплотою. Валерій Сушкевич і його команда прагнуть щорічно залучати під свої знамена якомога більше людей з інвалідністю, надати їм можливість занять фізичною культурою і спортом і таким чином інтегрувати їх у повноцінне життя вільного та повноправного громадянина України. Штаб Національного комітету спорту інвалідів України розробляє стратегічно-етапну програму розгортання та розвитку спорту інвалідів України, в яку входить створення матеріально-технічної бази з різних видів спорту у всіх регіонах країнах. До занять з інвалідами залучаються спеціалісти високого класу. Відтак, на території України вже до кінця 2000 року працювали 72 підрозділи регіональних центрів «Інваспорту», було відкрито 26 дитячо-юнацьких спортивних шкіл інвалідів, більше 20 000 інвалідів, з них 8 500 – діти шкільного віку, були залучені в спортивні клуби і секції. До того ж, щорічно в країні проводилося близько 200 чемпіонатів і кубків з 17 видів спорту серед інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату, вадами слуху, зору й інтелекту. Цікавим стає географічний діапазон видів спорту… Малою батьківщиною настільного тенісу стає місто Миколаїв, де роботу очолює Олександр Аванесович Каспаров. В цьому ж місті з’являється і перший фехтувальник на візку Андрій Комар, вихованець молодого тренера Геннадія Яновського. Західна Україна готує до наступної Паралімпіади п’ять незрячих дзюдоїстів, які представляють Житомирську (Василь Дуб, Костянтин Бичковський, Сергій Сидоренко) і Вінницьку області (Микола Лівацький, Костянтин Калугаряну). Вихованці тренерів С.В.Карпенюка, П.Т.Забеліна і І.О.Кудряшова зуміли завоювати право поїздки на Паралімпіаду в протистоянні з представниками ще дев’яти регіонів України. Збірна України з футболу ДЦП, сформована з кращих представників Дніпропетровська, Києва, Волині і Хмельницька, під керівництвом Сергія Овчаренка вже встигла завоювати титули чемпіонів світу (1998) і Європи (1999). Вихованець Михайла Кронідовича Хусківадзе Роман Гутнік став першим лучником на міжнародних змаганнях… І ці досягнення належать зовсім юній по віку організації (лише сім років!), але зрілій за своїм внутрішнім змістом… У цих цифрах немає пафосу… Тільки точність і правда. Далі: Сідней 2000… ХІ Паралімпіаду-2000 році в м. Сідней, Австралія, представило 3843 спортсмени з 127 країн, у тому числі вже 67 спортсменів з України. Українські спортсмени в Австралії взяли участь у 8 видах спорту, вибороли 3 золоті, 20 срібних і 14 бронзових нагород. За кількістю медалей збірна команда України посіла 12 місце. І це було новим якісним кроком вперед у порівнянні з Атлантою-1996. Серед спортсменів, що відрізнилися на ХІ Паралімпійських іграх варто особливо виділити успіх киянина Олександра Ясинового (тренер А. Багач), що завоював золоту медаль в метанні диску і срібну в штовханні ядра. Бронзовий призер Атланти кіровоградський плавець Юрій Андрюшин виграв в австралійському басейні дистанцію на 50м батерфляєм. Здивував і захопив спортивний світ донеччанин Олександр Мащенко. Ще нікому не вдавалося в 14 років підніматися на вищу сходинку п'єдесталу пошани Паралімпійських ігор. Український хлопець виграв фінал на 100м брасом і став символом молодості і сили в Сіднеї. Три срібні медалі (50, 100 і 200м вільним стилем) внесла до загальнонаціональної скарбнички чарівна представниця Дніпропетровська Олена Акопян. Вперше лауреатами Ігор стали представники пауерліфтингу. У Лідії Соловйової (Дніпропетровськ) – срібна медаль, а у Людмили Османової (Крим) – бронзова. Представник Львова Сергій Атаманенко (тренер М. Хусківадзе) вперше для збірної України завоював срібну медаль в стрільбі з лука. Тотально незрячий Олександр Іванюхин (Донецьк) виграв срібну медаль в п'ятиборстві та бронзову на стометрівці. Сергій Колос з Луганська був другим в метанні списа. В день закриття Ігор відбувся фінал Паралімпіади з футболу серед спортсменів з наслідками дитячого церебрального паралічу (ДЦП). Українська збірна, що відібрала у своїх основних суперників - збірної Росії - всі найгучніші титули, була налаштована на цей матч по-бойовому. Проте, в той рік все відбулося зовсім не так, як хотілося прихильникам нашої команди. Завершальний матч було програно. І хоча вже дуже скоро міжнародні експерти дадуть повну об'єктивну оцінку футбольного фіналу, що прогримів в Сіднеї-2000, але ще на чотири довгі роки за підопічними Сергія Овчаренко та Юрія Тімофеєва було закріплено титул віце-чемпіонів. В Паралімпійських Афінах-2004 збірні України та Росії зустрінуться знову, але це вже буде зовсім інша історія… У 2001 році Міжнародний олімпійський комітет прийняв історично важливе рішення про перейменування Всесвітніх ігор глухих у Дефлімпійські ігри (Олімпійські ігри глухих). Того ж року в м. Рим (Італія) дефлімпійці з усього світу зібралися змагатись на ХІХ літніх Дефлімпійських іграх. Українські спортсмени з вадами слуху показали там достойний результат за всю історію розвитку українських дефлімпійських видів спорту, здобувши 12 золотих, 12 срібних і 10 бронзових нагород, а також встановили 4 світових рекорди та посіли 4 загальнокомандне місце серед 85 країн-учасниць... Паралімпійські ігри-2002 у місті Солоного озера — Солт-Лейк-Сіті, США — засяяли серед засніжених лижних трас для української команди теплим і яскравим сонечком: команда встановила новий "зимовий" паралімпійський рекорд України — 12 нагород — 6 срібних та 6 бронзових медалей! Змагання були нелегкими, адже Україна — країна, в порівнянні з Росією, Скандинавськими державами, Канадою, навіть, і з Польщею, не має достатніх природнокліматичних умов для зимових видів спорту. Окрім того, суперниками української команди були сильні команди Росії, Німеччини, Канади, Америки, Польщі. (Як відомо, серед учасників зимових ігор було 580 спортсменів з 35 країн...) Проте, загальний залік серед команд показав високий професійний рівень наших спортсменів, їх бойовий дух та прагнення до перемог. У загальному ж заліку команд Україна зайняла 9 місце. Справжніми зірками зимових змагань на далеких американських схилах стали україночки Трифонова Світлана та Юрковська Олена, вони відбулися як яскраві спортивні особистості. Обоє принесли Україні по 4 нагороди: Світлана — 3 срібних та 1 бронзову, Олена ж, навпаки, — 1 срібну та 3 бронзових. Серед чоловіків переможцями стали Олег Мунц (2 срібних), Микола Овчаренко та Віталій Лук’яненко — бронзові нагороди. Для багатьох спортсменів навіть бронза була справжнім "золотом" — стільки сил, волі та натхнення було спрямовано на перемогу... Етапна і знакова подія у розвитку паралімпійського спорту в Україні: Київ, 2002 року став серцем Європи з паралімпійського футболу. Так, з 30 серпня по 8 вересня 2002 року вперше в історії України зразу на двох стадіонах столиці - «Динамо» і НСК «Олімпійський» - пройшли матчі чемпіонату Європи з паралімпійського футболу (футболу для спортсменів з наслідками церебрального паралічу). Гостями столиці та учасниками чемпіонату стали збірні Ірландії, Іспанії, Нідерландів, Португалії, Росії і об’єднана команда Англія-Уельс. Перемогою цього європейського турніру стало не тільки те, що в чесній та безкомпромісній боротьбі у фіналі українська збірна перемогла команду Росії з рахунком 5:1 і отримала титул чемпіона Європи, але й те, що саме Україна показала Європі високий рівень організації та проведення такого міжнародного спортивного форуму. Прекрасні умови для проживання та тренувань, чесне суддівство і насичена екскурсійна програма, щедра українська гостинність залишили в пам’яті гостей незабутні враження… Проведений Національним комітетом спорту інвалідів України Чемпіонат Європи в м. Києві визнаний Міжнародною федерацією найкращим за всю історію футболу серед спортсменів з наслідками дитячого церебрального паралічу. Так, Україна уміє дебютувати достойно в спорті інвалідів… ЯСКРАВИЙ ПІДСУМОК ВЕЛИКОЇ СПРАВИ 2003 рік…Невеличкий ювілей великої державної справи: 10-річчя з дня заснування державної системи фізичної культури і спорту інвалідів. Кількість тих, хто займається реабілітацією, фізичною культурою і спортом вже становить сорок тисяч людей з інвалідністю. Найбільш популярним видом спорту є легка атлетика, якою захоплюється 4023 спортсмени, футболом займається 2556 спортсменів-інвалідів, настільним тенісом – 2111, шахами – 1945, шашками – 1622, плаванням – 1544… В країні вже діє 144 фізкультурно-оздоровчих клуби інвалідів, в 23 областях на базі 84 спецшкіл-інтернатів для інвалідів відкрито 168 спеціалізованих відділень паралімпійської та дефлімпійської підготовки. Стала традиційною і дуже популярною в Україні Спартакіада для дітей-інвалідів «Повір у себе», яка проводиться українським і регіональними центрами з фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт». Почали розвиватись такі нові види спорту як голбол для незрячих спортсменів і баскетбол на візках. Голосно заявили про себе виконавці танців у візках. Нова фаза розвитку охопила й стрілків... На території бувшого радянського дитячого табору, розореного і практично, знищеного, Національний комітет спорту інвалідів України за безпосередньою активною участю президента НКСІУ Валерія Михайловича Сушкевича започатковує нове життя – своєрідну і унікальну оазу для всіх людей, а насамперед, - для інвалідів – Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів «Україна». Центр розміщений в чудовому місці: з одного боку Чорне море і золоті піски, з іншого - грязелікувальне озеро, що дає багато можливостей для якісної підготовки збірної до міжнародних змагань. Вже на кінець 2003-початок 2004 року в Центрі працюють чотири готелі, де створені всі умови для відпочинку спортсменів (прекрасні просторі номери з сучасними меблями, обладнані холодильниками, телевізорами, кондиціонерами…). Широкі та зручні холи дають можливість відпочити, поспілкуватись і просто подивитися телевізор, а також проглянути та проаналізувати записи матчів та змагань, які відбулися. У кожній будівлі Центру реалізовано принцип безбар’єрності: сходинки в готелях збудовані згідно зі стандартними нормами (висота 2-3 см). Поряд пандуси з нахилом у 5-8 градусів та зручними перилами, які дають змогу швидко і без перешкод входити й виходити з готелів. Також у Центрі працюють чотири їдальні, в’їзди до яких побудовані за останнім словом «безперешкодної» архітектури. На футбольному полі з штучним покриттям в травні місяці 2004 вперше проведено рейтинговий турнір п’яти збірних з футболу ДЦП, які отримали ліцензії на Паралімпіаду в Грецію – збірною Бразилії, Ірану, Нідерландів та інших держав. Практично закінчується будівництво футбольного та легкоатлетичного комплексу на 5 тисяч місць. Введено в експлуатацію зал для фехтування та тренажерний зал з великою кількістю тренажерів та різноманітних пристосувань, а також плавальний басейн. Вже тоді діяли чотири майданчики для бадмінтону, зал для борців та дзюдоїстів. В Центрі почали проводитись тренування і змагання на баскетбольному полі з двома стандартними майданчиками для сидячого волейболу, де вправляється в майстерності жіноча збірна, готуючись до Паралімпіади – 2004, а лучники тренувались на майданчику для стрільби з лука. До фехтувального турніру 2004 в Греції готувались майстри рапіри та шпаги… Звивисті доріжки в густій зелені кущів і пахучих квітів кожен раз ведуть відвідувачів до нових відкриттів... Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів будується, удосконалюється, а значить - стає все кращим і функціональнішим. Висновок говорить сам за себе – якісна учбово-тренувальна база Центру стає головною реабілітаційно-спортивною базою для інвалідів і плацдармом для нових перемог та рекордів наших спортсменів-паралімпійців і дефлімпійців. СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК З 17 по 28 вересня 2004 року в м. Афінах (Греція) відбулися ХІІ літні Паралімпійські ігри. Змагання проводились із 19 видів спорту, в яких взяли участь 3837 спортсменів-інвалідів з 136 країн світу. Медалі різного ґатунку вибороли спортсмени з 73 країн, чемпіонами Паралімпійських ігор стали атлети з 56 країн. В Афінах у неофіційному командному заліку перше місце за кількістю золотих нагород посіла команда Китаю (63), другою була команда Великобританії (35), третьою - США (27). Українських паралімпійців-учасників Паралімпіади-04 було не так вже й багато – лише 88 спортсменів і спортсменок, проте їх виступ був надзвичайно яскравим та незабутнім – українці показали всьому світу як потрібно змагатися у спорті, так і в житті, адже їх виступи стали втіленням майстерності, професіоналізму та самовдосконалення. Феноменальний успіх на Батьківщині Олімпізму: у загальному заліку Україна стала шостою, залишивши позаду майже всі держави Європи. Основою цього стали 55 паралімпійських медалей, серед яких 24 золотих, 12 срібних та 19 бронзових нагород. Українські паралімпійці змагалися у 9 видах спорту і крім здобутих медалей їм вдалося встановити більше десяти світових та паралімпійських рекордів. Найбільше спортивних баталій відбулося у Олімпійському центрі з водних видів спорту м. Афіни, де наші плавці вибороли 28 медалей. На найвищу сходинку пошани підіймалися Дмитро Алексєєв, Олена Акопян, Олександр Мащенко, Андрій Калина, Дмитро Кузьмін, Сергій Кліпперт та Сергій Демчук. Феноменальним та блискучим став виступ 18-річного плавця з Донецька, тотально незрячого Віктора Смирнова. Для нашої країни він здобув 7 нагород, 5 із яких – паралімпійське золото. Він чесно заслужив високе звання нашої країни – Герой України, яке було йому присвоєно вже після повернення в Україну. А всього у плавців збірної України 12 золотих, 8 срібних і стільки ж бронзових медалей. Не залишили нас без радощів і дзюдоїсти – бронза Ігоря Засядковича ще у перший день змагань принесла натхнення всій паралімпійській збірній. А в королеви спорту – легкої атлетики були свої улюбленці. Олександр Дорошенко з Луганська спочатку встановив новий світовий рекорд в штовханні ядра, а наступного дня – в метанні диска. Антон Скачков з Черкас встановив світовий рекорд зі стрибків в довжину і виграв чемпіонський титул в потрійному стрибку. Андрій Жильцов з Харкова був першим на стометрівці з новим паралімпійським рекордом. Світовий рекорд на дистанції 800 м і золота медаль належить тепер Олександру Дризі, земляку Антона Скачкова. Загалом по 2 золоті медалі отримали Олександр Дорошенко, Олександр Дрига та Антон Скачков. А їхні колеги Олександр Ясиновий, Андрій Жильцов і Оксана Кречуняк стали золотими лідерами на своїх легкоатлетичних дистанціях. Так, командою з 14 чоловік наші легкоатлети внесли в спортивний рахунок України ще 21 нагороду. 9 золотих, 4 срібних та 8 бронзових медалей забезпечили нашій державі почесне звання другої легкоатлетичної держави світу!!! Не відставали також інші види спорту. Лідером паралімпійського пауерліфтингу стала Лідія Соловйова, яка взяла золоту медаль у своїй категорії (40 кг). Майстром фехтування на візках став Андрій Комар. Золото у шпазі та бронза у рапірі нашого лідера світового фехтування стали вагомим чинником у просуванні нашої країни на вищі сходинки паралімпійського рейтингу. А найяскравіший спалах емоцій і переживань вибухнув на футбольному полі. По черзі перемігши в своїй підгрупі Ірландію – 6:0, Іран – 6:2, наші хлопці зіграли в нічию у матчі з аргентинцями – 2:2, хоча й рахунок після першого тайму був 2:0 на користь наших бомбардирів. У півфіналі українські футболісти забили 4 м’ячі у ворота російської команди, з якою завше зводила доля саме у півфіналах та фіналах міжнародних змагань, а в завершальному матчі потужного натиску українців не витримала провідна країна футбольного світу Бразилія – також 4 забитих голи у її воротах. Так, саме 12 українських хлопців показали усьому спортивному загалу, що таке український футбол і разом з лавровими вінками гідно прийняли високе звання паралімпійських чемпіонів. Серед них Сергій Бабій, Сергій Вакуленко, Тарас Дутко, Володимир Кабанов, Ігор Косенко, Євген Жучинін, Віталій Трушев, Денис Пономарьов, Андрій Розтока, Анатолій Шевчик, Володимир Антонюк і Андрій Цуканов. Найкращим бомбардиром паралімпійських футбольних змагань став Тарас Дутко, який забив 8 голів у ворота наших суперників. У підсумку найбільш успішним був виступ паралімпійців Донецької області, які завоювали 20 медалей різного ґатунку. Також значний внесок до паралімпійської скарбнички зробили спортсмени Дніпропетровської області, які завоювали 12 медалей, Одеської (9), Черкаської (7), Луганської, Харківської (5), Миколаївської (4) областей. І це насправді феноменальний результат! Мельбурн, літо 2005… Серед 3500 спортсменів та офіційних представників делегацій наша держава була представлена 94 спортсменами та 21 тренером, а сама делегація складалась із 138 чоловік. Українські дефлімпійці виступали у 8 видах спорту, серед яких провідними стали легка атлетика, спортивне орієнтування, жіночий та чоловічий волейбол, настільний теніс, плавання, боротьба греко-римська та вільна. Вперше на такому високому міжнародному спортивному рівні виступали дефлімпійці у пляжному волейболі, і цей факт був значною „спортивною відповідальністю” для наших спортсменів. Також змагались жіноча та чоловіча команди з баскетболу. Загалом, українські дефлімпійці вибороли 51 нагороду різного ґатунку, з них 20 золотих, 17 срібних і 14 бронзових медалей, встановили 4 рекорди світу. За підсумками ХХ літніх Дефлімпійських ігор збірна команда України – найсильніша на планеті: у неофіційному заліку дефлімпійська команда України посіла перше місце серед 85 країн-учасниць!!! Медалі вибороли представники з 16 областей та міста Києва. Найбільшу кількість нагород у спортсменів м. Києва, Харківської та Одеської областей. Максимальну кількість медалей в рахунок Дефлімпійської збірної внесли легкоатлети. Вони здобули 20 нагород, з яких 8 золотих, 8 срібних і 4 бронзових. Лідерами змагань, які проходили на стадіоні Олімпійського парку, стали Олег Білоконь (Полтавська обл.) – 2 золота у штовханні ядра і метанні диску; Зверинська Інна (Одеська обл.) – 3 золоті медалі на бігових дистанціях 400м, 400м з бар’єрами та естафета 4х100м, а також 2 срібла на 200м та естафета 4х400м. Успішними були виступи Ходакова Олександра (Харківська обл.) – 3 золоті медалі, Панкратова Андрія (м. Київ), Мазуро Сергія (Луганська обл.), Головко Марії (Донецька обл.), Куприч Людмили (Львівська обл.), Шаповал Юлії (Дніпропетровська обл.) та багатьох інших спортсменів. Особливо яскравими були естафети українців на дистанціях 4х100м і 4х400м у жінок і чоловіків. Тут українські дефлімпійці довели, що вони є згуртованою командою і вміють працювати разом – 2 золоті медалі у хлопців, а також золото і срібло у дівчат. Команда з плавання у складі 7 плавців завоювала 13 медалей, з яких 3 золотих, 4 срібних і 6 бронзових. Лідером на доріжках аквацентру у Мельбурні стала киянка Ганна Литвиненко, яка здобула 3 золоті медалі на дистанціях 50м, 100м та 200м вільним стилем і встановила два світових рекорди. Найбільш „медалемістким” спортсменом став Андрій Зургалідзе (Харківська обл.), який „наплавав” 6 медалей – 4 срібних і 2 бронзових. Чоловічі естафеті у плаванні – Натальчук Володимир (Миколаївська обл.), Зіненко Володимир (м. Київ), Висоцький Олексій (м. Київ), Рибкін Олександр (АР Крим), Лопата Владислав (м. Київ) – внесли до загального заліку України 1 срібну та 2 бронзових нагороди. Приємно здивували вболівальників збірної результати спортивного орієнтування. Троє дівчат і троє хлопців разом із своїми тренерами були відірвані від команди майже увесь період змагань, оскільки спортивне орієнтування стартувало в м. Балларат, що за 110км від Мельбурну. Саме там вони вибороли 5 медалей, з яких 3 золоті (Чехунова Марина (Харківська обл.) – спринт, Лаврик Тетяна (м. Київ) – довга дистанція та естафета: Юрик Олександр (Харківська обл.), Лаврик Олег (м. Київ), Санькін Олександр (Харківська обл.), та 2 срібні (Чехунова Марина (Харківська обл.) – довга дистанція, Мельник Яна (м. Київ) – спринт). Ольга Комаренко (Харківська обл.) вперше виступала на міжнародних змаганнях з кульової стрільби такого високого рівня і одразу виборола 2 золоті медалі. Перша медаль і дефлімпійський рекорд з’явилися у вправі на 50 м з малокаліберною гвинтівкою, а друга – у вправі з малокаліберною гвинтівкою (три положення). Успішним виявився дебют команд з пляжного волейболу: жінки зайняли 1 місце, чоловіки – ІІІ місце. Киянки Онокало Олена та Ярошевська Юлія блискуче провели відбіркові та фінальний поєдинки за золото у пляжному волейболі. Кулик Олексій (м. Київ) та Полторацький Олександр (м. Київ) теж не відставали від них, проте конкуренція у хлопців була більшою. Тому у них почесна бронза. Свій внесок до результатів української дефлімпійської збірної зробила збірна з настільного тенісу - 4 медалі (1 золота, 2 срібних та 1 бронзова, яка складалась з 8 чоловік: Сергієнко Наталія (м. Київ), Божко Наталія (Харківська обл.), Васильєва Марія (м. Київ), Байрак Тетяна (Полтавська обл.), Закладні Микола та Геннадій (Полтавська обл.) та кияни Гнатюк Андрій і Черняк Ігор. Греко-римська боротьба порадувала нас 3 медалями, з яких 1 срібна у Малишевського Сергія (м. Київ) та 2 бронзових у Білявського Руслана (Одеська обл.) і Ткаченка Андрія (м. Київ). Апогеєм змагань для українських дефлімпійців стали фінальні поєдинки жіночої та чоловічої волейбольної збірних. Дівчата впевнено виграли своє золото у збірної Японії, а хлопцям довелося „вирвати” свою першість у команди Італії. Обидва матчі були досить напруженими та складними, проте українці виявилися стійкими бійцями і поклали ще дві золоті медалі на свій рахунок. Загалом чемпіонами та призерами стали 67 українських спортсменів, з яких нагороди найвищого ґатунку вибороли 45. В порівнянні з результатами виступу 97 українських дефлімпійців у Римі в 2001 році, коли збірна команда посіла 4 загальнокомандне місце, виборовши 12 золотих, 12 срібних і 10 бронзових медалей, що загалом складало 34 медалі різного ґатунку, результати виступу в Мельбурнській Дефлімпіаді свідчать про якісно новий рівень підготовки спортсменів-інвалідів України. Турин, зима 2006 року І знову тріумф. Одна із наймеш чисельних команд зимової Паралімпіади, виступаючи лише в лижних гонках і біатлоні, завойовує 7 золотих, 9 срібних та 9 бронзових нагород, що дозволяє їй фінішувати третьою в загальнокомандному заліку. Починаючи з дев’яти медалей у Нагано, дванадцяти – в Солт-Лейк-Сіті, Турин вразив всіх - 25 медалей! Яскравий прогрес, який здивував весь лижний світ. Причому, це зважаючи на те, що в Україні, через її кліматичні умови, зимові види спорту не користувались особливою популярністю… І все ж! Першу золоту нагороду на дистанції 12,5 км приніс нашій збірній Віталій Лук’яненко з міста Суми зі своїм спортсменом-лідеромом, Володимиром Івановим. Незважаючи на несподівані неприємні перипетії з кваліфікаційним процесом, переводом з однієї групи в іншу, Віталік довів усім – українські спортсмени справді сильні духом. Розпочавши «золоту» естафету, Віталій не спочивав на лаврах – в скарбничку збірної він вніс срібну нагороду з біатлону на дистанції 7,5 км та бронзову (естафета). А наші представниці «слабкої статі» – особлива сторінка Туринської Паралімпіади. І не тільки надзвичайна привабливість усіх, без виключення, спортсменок привертала увагу і учасників, і вболівальників засніжених трас Праджелато План, де відбувались спортивні баталії з лижних гонок та біатлону. Україночки вразили всіх своїми просто фантастичним результатами. І дебютантки Ігор - Смирнова Тетяна (одне срібло), Павленко Людмила (срібло, три бронзи), Батенкова Юлія (два срібла, три бронзи), і «маститі» спортсменки - Трифонова Світлана (срібло, бронза), Юрковська Олена (чотири золота, срібло, бронза) виступили справді достойно. Так, тільки одна Оленка Юрковська поклала на рушник національної команди своїх чотири золота, одну срібну нагороду та почесну бронзу. Не раз на п’єдестал вона виходила вкупі з двома подругами по команді – Світланою Трифоновою та Людмилою Павленко, які, наче змовившись, почергово обмінювались сріблом і бронзою… Двічі три україночки разом були на п’єдесталі, під трепетом нашого прапора та звуки Гімну України. До речі, Юрковська стала не тільки найяскравішою зіркою України. В її медалях - не просто спортивні досягнення, а, перш за все, - життєві перемоги. Адже, щоб так яскраво тріумфувати у Турині, Оленці прийшлось долати безліч перешкод, переломлюючи, насамперед, себе. І це безкомпромісне подолання було достойно відзначене Міжнародним Паралімпійським комітетом – по закінченню Ігор Олена – єдина з усього світового паралімпійського загалу - отримала спеціальну золоту нагороду. А вже по закінченню ІХ зимової Паралімпіади Юрковську запросили в Лозанну, Швейцарія, щоб назвати найкращою спортсменкою планети (і олімпійською, і паралімпійською!). Українська держава, Президент України відзначили Оленку особливою почесною нагородою – їй присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. Яскравим та хвилюючим був командний виступ нашої команди у естафетах серед жінок та чоловіків – дві командні почесні бронзові нагороди нашої національної збірної у цьому виді змагань за своєю цінністю можна прирівняти до золота найвищого ґатунку. Надзвичайно важкими були старти Юрія Костюка (Луцьк), коли він в одному з них програв 0,6 секунди, а в іншому – виграв ті ж 0,6 секунди! Напевно, тим і цінне було його довгоочікуване золото на дистанції 15 км. У доробку Юрка – дві срібні нагороди в лижних гонках (5 км) і біатлоні (7,5 км) та бронза в лижних гонках на дистанції 10 км. Як довго команда очікувала золотої медалі від кіровоградця Олега Мунца, який так яскраво виступив в естафеті!.. І таки дочекалась - в останній день змагань в останній марафонській дистанції в 20 км… Саме тотально незрячий Олег Мунц та його спортсмен-лідер Борис Бабар створили маленьке паралімпійське чудо.. Це було саме те сьоме золото нашої збірної, яке за дві години до закінчення Паралімпійських ігор в Турині втримувало українську збірну на другому загальнокомандному місці.. . Але оскільки паралімпійська Україна була представлена всього двома видами спорту – лижними гонками та біатлоном, (гірськолижники з Німеччини завоювали на золото більше), наша збірна стала третьою. І все одно це - справжній успіх. Солт-Лейк-Сіті, зима 2007 За загальними підсумками участі в XVI зимових Дефлімпійських іграх 2007 року в м. Солт-Лейк-Сіті (США) нашими восьма спортсменами-дефлімпійцями було здобуто 7 нагород - 4 срібних та 3 бронзових медалей. В загальнокомандному заліку (за кількістю здобутих нагород) національна Дефлімпійська збірна команда України посіла почесне 5 місце, що є найкращим результатом за всю історію участі українських спортсменів з вадами слуху в зимових Дефлімпійських іграх. Цікаво, що зимовий дефлімпійський дебют для нашої національної збірної команди відбувся у 1999 році на XIV зимових Всесвітніх іграх глухих м. Давос, Швейцарія ( 6-14.03.1999р.) разом із 18 іншими країнами світу (загалом 273 атлети). Спортсмени змагались у чотирьох видах спорту: гірські лижі, сноубордінг, лижні перегони та хокей. На жаль, примхлива фортуна не була на боці наших дефлімпійців, які змагались лише в одному виді спорту – лижних перегонах – у здобутку команди були лише 8-і та 9-ті місця. Команду України представляло 7 спортсменів – 3 жінки та 4 чоловіка. Наступні зимові Дефлімпійські ігри (XV зимові Дефлімпійські ігри м. Сундсвалл, Швеція, 26 - 09.03.2003 р.) для нашої команди були більш успішними – срібло у чоловічій естафеті (3Х10 км). Команду представляло 4 чоловіка, троє з яких стали переможцями в естафеті. Загалом, 253 атлета з 21 країни світу брали участь у XV зимових Дефлімпійських іграх. У зимовій Дефлімпіаді-07 брали участь спортсмени з 23 країн світу, які виборювали нагороди у 5 видах спорту: гірськолижний спорт, лижні перегони, хокей, сноубординг та керлінг (показові змагання). Спорт вищих досягнень інвалідів України дарує нам не лише спортивні несподіванки, рекорди та нагороди, але й здійснення мрій людей, які опинилися за межею фізичних можливостей. Проте, люди, обділені фізично, досить часто мають надзвичайну силу духу та прагнення до повноцінного життя. Через „не можу” вони долають усі бар’єри, вірячи, що можуть завоювати можливість бути рівними в суспільстві здорових людей. Вони вже давно звикли жити з думкою, що необхідно боротися, боротися за життя, за себе, за команду, за Україну. Це життєве гасло всіх спортсменів з інвалідністю, котрі наперекір долі, зневажаючи жалість та зради, мчать на скаженій швидкості. Щоденно, щохвилинно, щосекундно доводять усім, що мають право на радість, щастя та мрію. Яскравим прикладом того є перемоги та світові рекорди наших спортсменів з інвалідністю, які змушують уболівальників та фанів чужих країн слухати гімн України та в небі майоріти прапору з державними кольорами – жовтим та блакитним, який уособлює вітчизняних героїв. Медалі приносять визнання, радість і стають поштовхом до подальших спортивних звершень. Проте кожна медаль має дві сторони. Одна – це демонстрація результатів інтенсивної праці спортсменів, їх щоденних тренувань, роботи над собою, а також тих зусиль, які долають, насамперед, не суперника, а власні слабинки, особисті проблеми та професійні труднощі. Друга сторона – це робота і старання тих людей, без яких все це стало б не можливим. Насамперед, це тренери – люди без яких медалі є майже неможливими. Саме вони допомагають порадою, настановою, а також професійною підтримкою. Другим, і надзвичайно важливим моментом, є підтримка всіх тих людей, які повірили в український спорт людей з інвалідністю, стали його втіленням в Україні і закордоном, та вклали в його розвиток багато роботи і зусиль. Це президент Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Михайлович Сушкевич, генеральний секретар Олена Андріївна Зайцева, а також високопрофесійний колективи НКСІУ, Укрцентру з фізичної культури і спорту інвалідів „Інваспорт” з його керівником Оксаною Анатоліївною Скугаревою, регіональних інваспортів. Насьогодні за оцінками Міжнародного паралімпійського комітету, міжнародних спортивних федерацій спорту інвалідів темпи розвитку спорту інвалідів в Україні є найвищими в Європі за останнє чотирьохріччя. Власне унікальне поєднання діяльності Національного комітету спорту інвалідів України і державної системи „Інваспорт” стало могутнім фактором розвитку фізичної культури і спорту інвалідів у нашій державі. Сьогодні в Україні діє 27 регіональних центрів Інваспорт і 114 їх відділень в АР Крим, обласних та місцевих центрах, 169 фізкультурно-оздоровчих клубів інвалідів, активно функціонує 27 дитячо-юнацьких спортивних шкіл інвалідів. Українським та регіональними центрами «Інваспорт» проводиться Спартакіада серед дітей-інвалідів «Повір у себе», до перших трьох етапів залучається вже близько 40 тисяч дітей з інвалідністю. 300 переможців відбіркових змагань Спартакіади взяли участь у фінальних змаганнях у МДЦ «Артек» в червні 2007 року. Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів в м. Євпаторія в липні 2007 р. прийняв 247 дітей, які на спортивних об’єктах Центру взяли участь у фінальних змаганнях Спартакіади, у тому числі і діти з важкими ураженнями ОРА та тотально незрячі. Кількість осіб, яких було охоплено різними формами фізкультурно-реабілітаційної і спортивної роботи тільки у 2007 році склала більше 52 тисяч інвалідів з вадами слуху, вадами зору, ураженнями опорно-рухового апарату, наслідками ДЦП, вадами розумового і фізичного розвитку, серед яких культивується понад 30 видів спорту, у тому числі серед інвалідів з вадами слуху - 26, вадами зору -17, ураженнями опорно-рухового апарату – 26, вадами розумового і фізичного розвитку - 20. З 21477 інвалідів, що займаються в спортивних секціях і дитячо-юнацьких спортивних школах інвалідів (ДЮСШІ), більше 7145 – з вадами слуху, біля 3363 – з вадами зору, 6714 – з ураженнями опорно – рухового апарату і наслідками ДЦП та 4255 – з вадами розумового і фізичного розвитку. Найбільш популярним видом спорту залишається легка атлетика, якою займається 3900 інвалідів, серед яких 2491 – школярі, футболом займаються 2570 інвалідів (1294 –школярі); настільним тенісом - 2407 (1320 – школярі); шахами - 1868 (610 – школярі); плаванням – 1714 інвалідів (822 –школярі). Щорічно в Україні проводяться понад 250 чемпіонатів, першостей та кубків з 19 видів спорту серед інвалідів з ураженнями зору, слуху, опорно-рухового апарату та інтелекту. Сьогодні, коли на горизонті все чіткіше видно обрії Пекіну-2008, в Національному паралімпійському комітеті України Валерій Сушкевич разом зі своїми помічниками вирішує завдання тактики і стратегії нових перемог. В чомусь вони нагадують непрості китайські ієрогліфи, але за славну історію українського паралімпійського руху команді Сушкевича вже вдавалось вивчити японську грамоту Нагано ще в більш стислі терміни. Вболівальники можуть бути спокійними – паралімпійці не підведуть! У паралімпійської збірної України-2008 вже є свої передпекінські здобутки. Наші спортсмени виступатимуть в Пекіні в 11 видах спорту (легка атлетика, плавання, фехтування на візках, стрільба із лука, футбол ДЦП, стрільба кульова, веслування академічне, пауерліфтинг, настільний теніс, волейбол сидячи (жінки), дзюдо). Новими для української паралімпійської збірної стали академічне веслування та стрільба кульова… Наша збірна вже завоювала 105 ліцензій, а це – 125 спортсменів, котрі гарантовано братимуть участь в Паралімпіаді-08 (зауважте, що за попередніми прогнозами планувалось - 84-ліцензії, 111спортсменів). Проте не тільки Паралімпіада-2008 наразі є основним завданням команди Сушкевича – попереду ще дефлімпійське літо-2009, паралімпійська зима-2010 і так до плюс нескінченності!.. Знайте, українські спортсмени з інвалідністю прагнуть потужних перемог для Української держави і вірять, що ці перемоги забезпечать прогресивний розвиток українського суспільства!
